Людство йшло до винаходу друкарського верстата дуже довго, декілька тисячоліть. Ідея друкарського відтиснення закладена ще в таврі або клеймі, яким скотарі мітили своїх коней або корів, а також в особистому друці вождів якнайдавніших цивілізацій. Одним тавром або друком можна було відзначити тисячі голів худоби, величезну кількість товарів.
У національних музеях багатьох країн світу одними з найцікавіших експонатів світанку людської цивілізації є виготовлені з різноманітного матеріалу (глини, дерева, каменю, кісток, бронзи, свинцю) своєрідні печатки, штампи. З вирізаних чи вишкрябаних на них опуклих зображеннях «прочитуються» або ініціали імен та прізвищ, або якась закодована знаками релігійна чи світська символіка. Такі вироби нерідко оправлені в персні.
Отже, їх постійно носили з собою багаті вельможі, купці, просто ділові люди. Ці своєрідні печатки виготовлялися з різною метою, в тім числі й для засвідчення підписів власників на всіляких договірних зобов’язаннях. Випукле зображення такого персня змочувалося якимось кольоровим розчином і прикладалося до гладкої поверхні, надовго залишаючи у дзеркальному відображенні свій відбиток.
Найбільша колекція таких експонатів зберігається в паризькому Дуврі. Це й марковані штампами або клинописом різноманітні глиняні пластинки, обпалені вавілонянами (X століття до н. е.), і скорочені імена двох власників крупного родовища цінних металів у Іспанії, нанесені тогочасними майстрами на грудку сріблястого свинцю (І століття до н. е.), і витіюваті випуклі букви-компостери, якими позначалися виготовлені в стародавній Греції вази…
Як різновид цього методу – друкування монет. Якщо вірити Геродоту, першим цей крок зробив лідійський цар Гігос у VII ст. до н.е.
Наступним кроком до відкриття друкарського верстата стало запровадження в ремісничу практику опорядження тканин методом накладання (набиття) на шовк чи інший матеріал різноманітних візерунків чи елементів піктографічного (картинного) письма. Вирізаний на тонкій дерев’яній дошці-заготовці узор притискували до шматка однотонної світлої тканини й наносили на нього фарбу. Після зняття дошки на тканині залишався позначений фарбою певної форми візерунок.
Чи не першими стали набивати тканини китайці. Згодом, імовірно після хрестових походів, процес набиття тканин активно ширився в Європі. Починаючи з XII ст., у такий спосіб, скажімо, італійці стали наносити на тканини не лише візерунки, а й картини.
Ще одним передвісником появи на земній кулі друкарства вважається ксилография (у перекладі з грецької – пишу (малюю) на зрубаному дереві). Йдеться про спосіб виготовлення на дерев’яній дошці методом вирізування пробільних елементів спеціальної форми із дзеркальним рельєфним зображенням. Технологія відтворення приблизно така ж, як і з набиттям тканин. Різниця лише в тому, що в попередньому випадку візерунки набивалися на тканину через вирізані на дерев’яній основі отвори, а за новим способом фарба наносилася на випуклу рельєфну форму, яка потім міцно притискувалася до зволоженого чистого аркуша паперу, залишаючи від-повідний слід.
Перші згадки про тексти, вирізані в дзеркальному (перевернутому) відображенні на дерев’яних дошках, за іншими даними – на кам’яних брилах, і відтиснуті на окремих аркушах, відносяться до II-VІІ ст. н. е. Вони належать китайцям. На жаль, віддруковані з таких форм тексти не збереглися. Однак ця країна може похвалитися першою збереженою до наших днів книгою, надрукованою на папері за допомогою вирізаних дерев’яних форм-сторінок. Ідеться про «Діамантову Сутру» (868 р.). Книга зроблена у формі паперового сувою. Тепер зберігається в Британському національному музеї у Лондоні.
Якщо до описаного вище додати, що й одна з найдавніших у світі газет, яка дійшла до наших днів, – китайська «Кай Юань Цзи Бао» (перша половина VIII ст.), – також розмножувалася з гравіювальних дощок, то можна уявити, якого розмаху набула ксилографія в цій країні на початку другого тисячоліття н. е.
Про майстерність китайських дереворитників, про колосальний обсяг їхньої праці з вирізьблювання на дерев’яних дощечках-заготовках текстів для множення майбутніх книг може засвідчити ще один сформований у книгу буддійський текст – «Трипїтака» (на-друкована 922 року). Загапьна кількість сторінок цієї книги – 130 000. Отож, саме стільки було виготовлено дерев’яних заготовок.
У Європі множення писемних текстів за допомогою дерев’яних форм-кліше почалося в епоху пізнього Середньовіччя. Що ж друкували? Гравюри з релігійними сюжетами та невеликими текстовими поясненнями (текст часто вписувався від руки) для малограмотного користувача («Біблія бідних» («ВіЬНа раирегит»), «Мистецтво помирати» («Аг$ тогіепйі»), «Дзеркало людського порятунку» («Spe-culum humanae salvationis»)) і гральні карти, привезені хрестоносцями зі сходу і які набули в середньовічній Європі дуже масового поширення. Трішки пізніше ксилографією стали розмножувати календарі і деякі університетські підручники (наприклад, посібник з латинської граматики Елія Доната). Починаючи з ХШ ст., найбільше книг таких способом друкувалося в Німеччині та Фландрії.
Наприкінці XIII – початку XIV ст. поряд із широким використанням дереворитів усе більше почали входити в практику металеві заготовки, так звані металорити. З них переважно множили портрети святих, під якими вміщувалися короткі молитовні тексти. Металеві кліше виявилися ліпшими від дерев’яних (не так швидко зношувалися від багаторазового використання) для друку гральних карт. Пізніше так виготовлялися і невеличкі за обсягом читанки для дітей, букварі. У такий спосіб книги друкувалися аж до 1530 р.Але, як зазначає проф. М. Тимошик, вирізьблення на дереворитах текстів та ілюстрацій з метою їхнього тиражування мало свої переваги й недоліки.
Переваги:
• можливість створення багатьох копій ідентичного тексту чи ілюстрації без необхідності ретельного вивірення кожного примірника копії;
• прискорення процесу копіювання сторінок книг. Недоліки:
• надто копітка і тривала в часі робота з вирізування кожної літери тексту;
• неможливість використання конкретної дерев’яної дошки для іншої сторінки видання чи для іншої книги;
• недоцільність з економічного погляду виготовлення текстових сторінок-кліше для малотиражних книг;
• зношуваність ксилографічних форм від тривалого використання, а отже, втрата якості від творення в наступних копіях.
Тому потребою часу ставало винайдення нового, досконалішого й ефективнішого способу множення тексту, в основі якого була б можливість комбінування одних і тих же літер, підриву й перенесення їх з одного слова чи рядка в інше місце, тобто необхідно було домогтися рухомості літер у межах сторінок.
Як засвідчує історія, такі спроби робилися ще задовго до використання ксилографії. Прикладом цього є один неповторний і загадковий експонат, своєрідна наукова сенсація початку XX століття, ім’я якому – Фвстський диск. Назва цього експонату походить від стародавнього міста Фест, що на острові Крит, де й було його знайдено 1908 року італійськими археологами на чолі з Луіджі Пер-ньє. Дата створення – XVII століття до н. е (!).
Це круглий глиняний вогнетривкий виріб діаметром 16 см, помережений з обох боків витіюватими знаками, розміщеними спіралеподібно тісно один біля одного. Знаки мають форму піктографічного (картинного) та ідеографічного (поняттєвого) письма. Тут і фігурки людини, яка стоїть або біжить, і звірів, і птахів, і риб, і зображення знарядь праці (молоток, лопата, соха). Між ними -немало знаків, які нагадують окремі букви або ієрогліфи. Немає сумніву в тому, що маємо справу з якимось закодованим писемним текстом, розшифрувати який, на жаль, досі не вдалося.
Ретельний розгляд фігурок і знаків (а їх близько 250) проливає світло на метод нанесення їх на глиняну пластинку. Переважна більшість цих фігурок і знаків повторюється. Скажімо, голова людини – 19, фігура вояка – 13, човна – 7, риби – 6 разів. Усі фігурки і знаки, які повторюються, подаються відносно до позначених ліній спіралі по-різному – прямо, впоперек, навскіс. Однак за формою креслення вони однакові. Такої однаковості неможливо досягнути вирізуванням окремо кожної, а лише шляхом проштимповування на ще не затверділій сирій глиняній заготовці в цінному місці тексту спеціально виготовленою для кожного знаку печаткою.
Зазначені вище аргументи дають підстави вважати Фестський диск першим у світі текстом, створеним (надрукованим) методом застосування рухомих літер.
На жаль, підтвердження поширення такого методу друку в античному світі навести більше не можна. Дивовижна знахідка на острові Крит виявилася на сьогодні поки що єдиною.
І вже майже через тисячу років після спроби критян ідея виготовлення окремих розбірних літер для створення текстів починає реалізовуватися в Китаї. Саме китайський винахідник Ьі Шен (за іншими даними – Пі Шен) на мела 40-50-х років XI ст. н. е. Виготовив рухомі зображення ієрогліфів тогочасної китайської мови. Матеріалом для такого шрифту слугувала глина. Склавши з окремих зображень ієрогліфів текст, сформувавши його в спеціальну текстову форму і покривши її фарбою, Бі Шен накладав на таку форму аркуші паперу і так одержував відповідні тексти. Китайські автори (зокрема Шень Го) у своїх наукових розвідках згадують також про спеціальні дерев’яні пристрої, які виготовив цей майстер для зберігання шрифту.
Час появи Бі Шена і його винаходу саме на цьому відрізку китайської історії не був випадковим. Такий ранній розвиток друкарської справи в цій країні був зумовлений двома важливими чинниками. По-перше, винайденням у 105 році паперу; по-друге, активним поширенням у країні релігії буддизму.
Звичні й популярні на той час для рукописної справи папірус, а тим більше пергамент, виявилися не зовсім придатними для витискування на них текстів: папірус був крихким, а пергамент – занадто дорогим для тиражування. Нова ж релігія потребувала виготовлення багатьох копій священних і молитовних текстів, погребу в яких можна було забезпечити не рукописними, а механічними методами відтворення. Папір якраз виявився тим матеріалом, який найбільше для цього підходив.
Проте сталося так, що в цілому прогресивний винахід Бі Шена не набув тоді швидкого поширення в Китаї. На це, вірогідно, є кілька причин. Передусім, шрифт виготовлявся із крихкого глиняного матеріалу, тому його вистачало ненадовго. По-друге, специфіка китайської мови вимагає засвоєння від двох до сорока тисяч окремих знаків, з яких складаються ієрогліфи. Виготовити, забезпечити зберігання, а потім легке й швидке знаходження для друку потрібного ієрогліфа виявилося справою складною і не зовсім практичною. Тому незабаром дітище китайського першодрукаря було надовго забуте його земляками.
Розбірний шрифт з матриць з’являється дещо пізніше (XIV століття) в сусідів китайців – корейців. З 1392 р. вони стали використовувати для виготовлення ієрогліфів мідь, що давало змогу більше їх використовувати. А в 1403 р. імператор Тай Тзунг з метою поліпшення народної освіти наказав друкувати корейські підручники за допомогою таких літер. Проте з тих чи інших причин тамтешні творці книг знову повернулися до вже засвоєного ксилографічного способу множення текстів.
І тільки епоха Відродження, яка з кінця XIV – початку XV ст. започаткувала в Західній Європі культуру Нового часу, стала й золотою епохою для ствердження й поширення на європейських теренах дивовижного витвору людського розуму, яким виявилося друкарство. Цей спосіб друкування в Європі не був відомий. Іоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат, а точніше спосіб друкування тексту за допомогою рухомих літер самостійно, і його верстат був більш досконалим, ніж китайський. Він об’єднав у собі принцип штемпелювання (критський диск) і відтиснення з дощок, або ксилографії (Китай).
Гутенберг народився в місті Майнці в 1400 р. (дата умовна). Справжнє його прізвище Генсфляйш, але він вважав за краще узяти прізвище матері. Перші відомості про нього відносяться до 1434 р. У цей час він жив у Страсбурзі, в монастирі Аргобасте, займаючись разом з місцевими жителями виготовленням дзеркал. Не відомо, були це дзеркала в прямому значенні цього слова або ж мова йде про омонім цього німецького слова. Слово Spiegel означало в ті часи не тільки дзеркало, але і лубкову книгу з картинками. Одна з найпоширеніших книг догутенбергівської епохи називалася «Дзеркало людського порятунку». Вона і дата назву подібним виданням, яких почали називати «Дзеркалами». У 1438 р. Гутенберг посварився зі своїми компаньйонами. Згадка про верстат або прес у паперах про розділ майна наводить на думку про те, що вже тоді Гутенберг займався
книгодрукуванням. У 1448 р. Гутенберг з’явився в Майнці, де, узявши у борг 150 гульденів, продовжив роботу над відливанням літерного набору і конструюванням друкарського верстата. Принцип дії верстата Гутенберга залишається непорушним і понині. Із заліза вирізується модель букви – пуансон. Потім пуансон накладають на м’який метал, мідь наприклад, і отримують зворотне зображення букви – матрицю. Матрицю заливають свинцем або оловом і отримують літеру. Щоб набрати слово або текст, треба узяти лінійку з бортами – верстатку – і набрати в неї літери. Отриманий рядок кладуть під прес на лист паперу і роблять відтиснення. Рухливість літер дозволяє складати за їх допомогою необмежену кількість текстів, вносити в них зміни. Букви можна використовувати багато разів. Рік появи першого друкарського видання залишається предметом дискусій – називаються дати від 1445 до 1447 pp. Перші видання, які приписують Іоганну Гутенбергу, являли собою невеликі листівки-календарі та підручники. На них немає вказівок імені Гутенберга і місця видання, тому існують різні версії щодо точної атрибуції і датування.
З ранніх гутенбергівських видань збереглися так званий «Фрагмент про Страшний суд» – надрукований з двох боків лист, що є уривком з «книги Сивіли», латинська граматика Елія Доната (її приміники зберігаються в Паризькій бібліотеці). Перші друки мають погану якість друку і свідчать про те, що Гутенберг ще шукав свою модель шрифту й експериментував з набором тексту.
Найбільш відомим діянням Гутенберга стало видання так званої 42-рядкової Біблії (званою так за кількістю рядків на сторінці), поява якої пов’язана з одним з найгучніших скандалів у історії книжкової справи. У 1450 р. в Майнці Іоганн Гутенберг, зайнявши чималу суму грошей у Іоганна Фуста, почав роботу над випуском своєї Біблії. Виготовлення устаткування і відливка шрифтів вимагали часу, і в 1452 р. Гутенберг знов удався до фінансової допомоги Фуста, узявши його в справу як компаньйона.
У 1456 р. двотомна 42-рядкова Біблія була завершена, по праву ставши справжнім шедевром книгодрукування. Вона ж принесла йому немало розчарувань, пов’язаних з судовою тяжбою з приводу виплати боргу. У судовому процесі «Фуст проти Гутенберга» Петер Шеффер, колишній переписувач книг і учень Гутенберга, став на сторону Фуста. У результаті Гутенбергу довелося віддати свою друкарню і покинути Майнц.
Друкарська фірма Фуста і Шеффера, на відміну від Гутенберга, що випускав свої книги анонімно, стала використовувати видавничий знак, уперше поставивши його в 1457 р. у «Майнському Псалтирі». Петер Шеффер, один з найталановитіших художників-шрифтовиків, одружившись з дочкою Фуста, незабаром став єдиним власником друкарні і прославився високою якістю своєї продукції.
Своєрідним поштовхом до розповсюдження книгодрукування в Європі стало зруйнування Майнца і вигнання його жителів у 1462 р. Адольфом фон Нассау. Багато хто з підмайстрів та учнів Гутенберга розбрівся різними містами Європи, засновуючи там друкарні і навчаючи майстерності книговидання нові покоління першодрукарів.
Ще до руйнування Нюрнберга книгодрукування з’явилося в Страсбурзі, де Іоганн Ментелін в 1460-1461 pp. випустив латинську Біблію в двох томах, а в 1466 р. – так звану 49-рядкову Біблію, першу Біблію німецькою мовою, яка, незважаючи на слабкий переклад, була популярною аж до появи Біблії, перекладеної Мартіном Лютером. Зять Ментеліна, Адольф Руш, вперше увів у Німеччині шрифт «антиква» і, займаючись друкарською справою, став одним зі справжніх подвижників німецького гуманізму.
2.3. Перші друкарні у Європі
Винахід Гутенберга дуже швидко набув широке розповсюдження. Наприклад, І. Огієнко у книзі «Історія українського друкарства» наводить такі дати поширення книгодруку Європою: Італія -Рим – 1464 р., Венеція, Мілан – 1469 p., Сицилія – 1472 р, Флоренція – 1477 p.; Німеччина – Майнц – 1450 р., Аусбург, Нюрнберг -1470 p., Лейпциг – 1481 p., Гамбург – 1491 p.; Франція (Париж) -1470 p.; Голландія – 1473 p.; Угорщина – 1473 p.; Іспанія – 1474 p.; Англія (Лондон) – 1480 p.; Данія – 1482 p.; Португалія – 1484 p.; Австрія (Відень) – 1492 р.
Щодо слов’янських народів, то найшвидше друкарство запроваджувалося в тих країнах, які найбільше стикалися з Європою і, зокрема, Німеччиною. Першими були чехи (1478). Наступними, за І. Огієнком, були українці – 1491 p., далі серби-чорногорці – 1493 p., поляки – кін. XV ст., білоруси -1517 p.,росіяни -1564 p., болгари – 1641 р.
Наскільки ці дані правдиві можна судити, зіставивши їх з іншими джерелами. Згідно з ними, наприклад, в Італії перший друкарський верстат установлений у бенедиктинському монастирі в передмісті Риму зусиллями німецьких друкарів Конрада Свейнгейма й Арнольда Паннарца в 1465 р. Незабаром книгодрукування з’явилося в Римі, потім у – Венеції, Мілані, Неаполі, Флоренції. Італійське книгодрукування швидко виробило власну особливість. На противагу готичному шрифту був розроблений «венеціанський» шрифт, або «антиква». Венеція стала столицею італійського книгодрукування. У XVI ст. у ній налічувалося до 113 друкарень і мешкало більше половини всіх італійських видавців і книгопродавців.
Найзнаменитіше венеціанське видавництво – друкарня Альда (1469 p.), заснована Альдом Пієм Мануцієм. Вона проіснувала до 1597 p., тобто 100 років, випустивши у світ 952 книги. Альд зробив революцію у видавничій справі, запропонувавши в 1501 р. новий шрифт і зменшений формат видань. Книги, прикрашені друкарським знаком Мануція, стали важливим внеском у європейську культуру.
Перша
книга англійською мовою надрукована в 1474 р. у місті Брюгге. Цю книгу («Збірка оповідань про Трою») переклав з французької мови і видав англійський першодрукар Уїльям. Повернувшись до Англії в 1477 p., він заснував першу англійську друкарню, і першою книгою, надрукованою в Англії, стали «Вислови філософів». Усього віддруковано близько 90 книг, серед яких – повне видання «Кентерберійських розповідей» Дж. Чосера, і «Смерть Артура» Т. Мелорі.
Щодо Франції, то наприкінці XV ст. тут налічувалося 50 друкарень.
Отже, у Європі приблизно за 40 років у 260 містах континенту відкрилися не менше 1100 друкарень, які випустили в світ близько 40000 видань загальним тиражем 10-12 млн. примірників. Ці перші книги, видані в Європі до 31 грудня 1500 p., називають інкунабулами.
2.4. Перша друкована періодика
Перші газети, зразки яких донесла до нас історія, виходили в Страсбурзі та Аугсбурзі і датуються 1609 p., хоча виникли вони, судячи з їхнього змісту, дещо раніше (в Одному з номерів страсбурзької газети зазначається, що в 1609 р. вона видаватиметься «за прикладом минулих років»). Тому роком народження європейської періодики вважається за одними даними 1609 р., за іншими – 1605 р. Газета, що друкувалася в Страсбурзі, називалася «Відомості» («Re-lation: Aller Furaemmen»). Виходила вона раз на тиждень і розповідала про всі видатні та визначні події, що відбувалися у Верхній і Нижній Німеччині, Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Молдавії та Туреччині. Всі повідомлення подавалися в такому вигляді та порядку, в якому були доставлені. Того ж року в Аугсбурзі з’явилася інша щотижнева газета «Avisa Relation oder Zeitung», яку видавав Лука Щульте.
Протягом декількох подальших ррків подібні щотижневі видання розповсюдилися по всій Європі: 1610 р. друкарський тижневик почав видаватися в Базелі, з 1615 р. – Франкфурті-на-Майні та Відні. У 1616 р. газета з’явилася в Гамбурзі, в 1617-му – в Берліні, в 1618-му – Амстердамі, в 1620-му – Антверпені, Магдебурзі, Нюрнбергу, Ростоку, Брауншвейгу, Кельні.
Перші газети часто не мали чітко визначеної назви. Місце видання і прізвище редактора-видавця переважно не вказувалися. Зміст номерів складали повідомлення з різних кінців Європи та світу, які розташовувалися на сторінці абсолютно довільно, без будь-якого зв’язку і на окремі рубрики не ділилися. Розташування матеріалу залежало не від його важливості, а від дня отримання даного матеріалу. Кореспонденції були простим викладом фактів без жодного аналізу або коментарю. Авторська позиція проявлялася лише в окремих випадках. Газета ще не мала звичного для нас вигляду. Навіть зовні вона нагадувала книгу, формат сторінок дорівнював чверті листа. Але, на відміну від книг, якість друку була нижчою. Величезну кількість правописних і друкарських помилок можна пояснити поспішністю, з якою видання готувалися до друку. Папір, як правило, невисокої якості, а періодичність – переважно один раз на тиждень.
Незважаючи на зазначені недоліки, газети досить швидко завоювали популярність і набули великого поширення. До 1630 р. щотижневі газети виходили уже в 30 містах Європи. А в період з 1609 по 1700 pp. лише в Німеччині зафіксовано біля 200 різних газет.
Зі становленням періодики у Європі відбувалися видозміни зовнішнього вигляду газет та їх змісту. В назвах багатьох газет з’являються вказівки на місце видання («The London Informen»). Перші сторінки ілюструвалися віньєтками, заставками, емблемами чи портретами августійших осіб. У лівому кутку першої сторінки подавались анотації статей, там же ставилася дата.
З 1660 pp. матеріал став ділитися на дві колонки. В середині XVII ст. з’явилася газетна реклама, а в 1673 р. в Гамбурзі вийшла перша газета, яка складалася лише з оголошень («Гамбурзький відомчий кур’єр»)
Перша щоденна газета Європи – «Einkommende Zeitung» («Газета, що надходить») (1650 p., Лейпциг). За іншими даними, перша щоденна газета з’явилася також у Лейпцигу, але в 1660 р. її видавав Тимотейс Ріцше під назвою «Neulaufende nachricht von Kriegs – und Weltthaendeln» («Отримані новини про військові та світові справи»). В Англії щоденна газета почала виходити в 1702 p. – «The Daily Courant» («Щоденні куранти»), Франції – 1777 р. – (Journal de Paris» («Паризька газета»), Італії – 1798 p. – «Gezzetta di Genova» («Генуезька газета»).
Що ж до журналів, то першість отримав «Journal des Savants» («Журнал учених»), який побачив світ 5 січня 1665 р. у Парижі. Редактор – Дені де Салло. Виходив спочатку раз на тиждень, потім -раз на два тижні на 12 сторінках. Матеріали подавались у формі листів. Журнал орієнтувався на наукову полеміку (до речі, наукова орієнтація – характерна особливість перших журналів). Виходив до 1828 р.
Слово «журнал» походить від латинського слова «diurnaiis» («щоденний»), що нагадує «аста diumal» Юлія Цезаря.
Перші європейські журнали:
– Англія. Журнал ((Philosophical Transactions of the Royal So-ciety» («Філософські праці Королівського товариства») (січень-лю-гий 1665 p.). Редактор – Генрі Олденберг. Виходив щомісячно. Цікаво, що з десяти публікацій, уміщених у першому номері, три були запозичені з ((Journal des Savants».
– Італія. Журнал «II Giornale de’letterati» («Журнал літераторів») (1668 p.). Редактор – Франческо Надзарі. Створювався за зразком французького (Journal des Savants». Друкував праці з літературознавства, мовознавства та філософії і проіснував до 1679 р.
– Німеччина. У 1682 р. професор Отто Менке починає видавати в Лейпцигу латинськомовний журнал «Acta Eruditoritum» («Наукові записки»). Останній номер вийшов друком у 1731 р.
Отже, періодичні видання до середини XVIII ст. набули великої популярності в Європі. У їх користі й необхідності вже не сумнівалися. Більше того, освічені люди підкреслювали особливе значення газети. У 1697 р. у Гамбурзі вийшла
книга «Про користь газетного читання», автор якої писав: «Хто бажає вести осмислений спосіб життя, хто бажає бути гідним членом суспільства і брати участь у його державній, торговельній і цивільній діяльності, той зобов’язаний цікавитися газетами, той повинен їх читати, повинен запам’ятовувати і зважувати прочитане, повинен уміти застосовувати його на ділі».
